Мамине серце. Оповідання Ліни Міщенко

Йшов 1976 рік. Антон служив в Одеській області. Був водієм. Ні, не начальство возив. Крім автівок, в яких їздять начальники, в армії є ще вантажівки. І ось на такій вантажівці він возив пшеницю в той літньо­осінній період, про який піде мова. Спочатку пшеницю, потім яблука. Такими були декілька місяців його служби. Буквально в перший день на центральній вулиці села, де вони мали квартируватися, у нього зламалася машина. Стояла нестерпна спека, і коли Антон зрозумів, що ремонт затягнеться надовго, він мимоволі чортихнувся. Вулиця начебто вимерла. Хлопці поїхали вперед, він їхав останнім. Спрага мучила страшенно, а води – жодної краплини. Тоскно озирнувшись навколо, він мрійливо зітхнув: «Холодненької б водички зараз!» і одразу почув за своєю спиною: «Гей, солдате, водички не хочеш?». Швидко озирнувшись, він побачив приємну жінку років 45­ти з глечиком у руках, чимось схожу на його маму. «О! Дякую. А я тільки подумав про це!». Не передати насолоди, з якою він пив цю воду. Здавалось, ніколи в житті не пив нічого смачнішого. Вода справді була дуже смачна. Колодязна, як сказала жінка. Вона запросила Антона на подвір’я, посадила під навісом, покликала доньку, і вони почали накривати на стіл. За
15 хвилин він вже сидів за столом після душу. Відчуття було таке, наче на світ народився. Їв смачний борщ з пампушками, пюре з котлетами і запивав холодненьким – з погреба! – квасом. Виявилось, що старший син хазяйки Петро теж служить в армії, але дуже далеко – в Мурманську. Хазяйка все підкладала та підкладала на стіл якісь страви, хоча там чого вже тільки не було: огірочки, томати, зелена цибулька, бринза, ковбаса, яєчня з салом, пельмені, м’ясний рулет. Вона хотіла, щоб він скуштував усього. «Ну, точно, як моя мама!» ­ подумалось тоді. За столом вони сиділи втрьох. Жінка, Світлана Павлівна, частувала гостя, а її донька Катруся («Це ж треба! І моя мама – Катерина», ­ вигукнув він) розглядала солдата. Хлопець був вище середнього зросту і вродливий справжньою чоловічою вродою. Бувають гарні, але якось ближче до жінок, а цей – ні! Вона розглядала його, а він час від часу кидав оком на неї. «В нашому селі немає такого», ­ думала вона. «Вона схожа на бутон чудової троянди, що ось­ось розкриється. Синьоока, з довгою світлою косою, а фігурка – пальчики оближеш! Комусь же дістанеться таке диво!» ­ думав він.

Через три місяці після їхнього знайомства Катрусі виповнилося 18 років, а ще через місяць, за день до його від’їзду у військову частину, вона сказала йому, щасливо посміхаючись, що у них буде маленький. «Який маленький? Що ще за маленький?» ­ не зрозумів він. «Дит­и­и­на?! Та ти що? Я ще сам не виріс! Та й ти молода! Крім того, мої батьки навряд чи приймуть мене додому з дружиною та ще й з дитиною! Ні, це не для мене! Ти вже придумай щось! Тільки швидко, щоб не виявилося запізно!». Хлопнувши дверцятами автівки, зірвався з місця. Вона дивилася на куряву, що піднялася за машиною, бо дорога не була заасфальтованою, і тихо сповзла по паркану на землю. Там її і знайшла мати. «Кричу­кричу тобі, а ти не відгукуєшся! Ну, що простилися? Писати будете одне одному? Чекати на нього після армії зі сватами?» ­ спитала вона Катрусю весело. А потім раптом схаменулася: «А ти чого на землі? ось лавочка в трьох кроках від тебе. Чого на землі сидіти?». Через секунду стурбовано запитала: «Сталось щось?». Катруся сиділа на землі, сильно закусивши долоню зубами, щоб не закричати і не розридатися. Коли не треба, сусіди все бачать і чують. Мати, зрозумівши щось своє, посмиком підняла дочку з землі і повела її в дім.

Через два місяці Світлана Павлівна продала своє обійстя і поїхала до троюрідного брата. Сусідам пояснила, що Іван давно кличе її переїхати до Києва. На заводі, де він з дружиною працює, люди швидко отримують квартири. А Петро з армії прямо туди приїде. Все було так, та не зовсім. Коли Світлана Павлівна дізналася про вагітність доньки, вона сплеснула руками: «Ой, лишенько! Як же я не догледіла? Катерино, що батько сказав би, якби був живий?» і розплакалася. Катруся розридалася і собі. Коли горе відійшло із сльозами, мати і донька лягли спати в одній кімнаті. Тяжко було на душі у матері, але вона бачила, що донці ще важче. Вся ніч мати тільки робила вигляд, що спить, а сама прислухалася. Боялася, щоб Катруся не заподіяла собі щось. У селі народити незаміжньою було великою ганьбою. А іншого варіанта не було. Вона одразу сказала Катрусі: «Навіть не думай дурного! Дитину вбити не дам! На все воля Божа!». Катруся заснула вже далеко за північ, а вранці мама поділилася з нею своїм планом. Вони дійсно переїхали до Івана, де Катруся через півроку народила сина, а ще через декілька місяців – у село неподалік, звідки родом була Наталя, дружина Івана. В селі був колгосп і там потрібен був фельдшер – це за фахом Світлани Павлівни, а ще через дев’ять чи десять тижнів знадобився і бібліотекар. І це місце зайняла Катруся. Біля фельдшерсько­акушерського пункту була зовсім немаленька прибудова: три кімнати, кухня, комора і навіть душова. Туалет, правда, був на подвір’ї, але в селі це не було дивиною. Отже, проблема з житлом була вирішена.

Минуло близько двох з половиною років. Катруся вийшла заміж за молодого агронома, який приїхав працювати в це село. Звали його Олексій, як  і сина Катрусі. Два Олексія прив’язалися один до одного як рідні тато і син. Хлопчик називав вітчима татусем. Він навіть і не знав, що це не його рідний батько. Через рік Катруся народила двійко дівчаток. Назвала Марією (на честь Божої Матері) та Анною (на честь жінки, яка народила Марію).

А Світлана Павлівна нарадуватися не могла  і звеличувала в душі Господа за те, що не дав їм скоїти страшний гріх, а підтримав і все налагодив. У селі, де вони зараз жили, вважали, що Катруся була удовою, коли приїхала до них. Одного разу згадала, що зять загинув в аварії, і цього було достатньо. Селяни зустріли їх привітно. Як до фельдшериці (так вони звали Світлану), так і до бібліотекарки (так називали Катрусю) вони ставились з повагою.
І жінки заслуговували на це. Світлана була розумною, добре зналася на ліках та лікуванні, але краще за все вміла лікувати привітним словом та поглядом. І знімали ці слова і погляди навіть сильний біль. І донька її – така ж уважна та шаноблива. Завжди і розпитає, і порадить, і про нові книжки розповість. Ніколи не пройде повз тебе, не привітавшись.

Пройшло майже 20 років з того дня, як вони покинули рідне село. Якось влітку Світлану Павлівну так потягло до рідної оселі, що несила була витримати. Чи не кожної ночі бачила уві сні і садочок свій, і дім, який колись побудували з чоловіком практично вдвох. Її Микола мав золоті руки. Одружившись, вони купили велику ділянку з маленькою хібарою на гроші, які їм подарували на весілля.

За два роки заощадили ще і з настанням теплої погоди навесні аж до перших морозів будували своє гніздечко. За вісім місяців і підмурок залили, і стіни підняли, і стелю з дахом звели. Залили підлогу в усіх кімнатах, і повністю підготували для проживання одну кімнату. Після цього   на  два  тижні  зробили  пе­рерву, адже треба було відіспатись, відпочити, бо дім будували вечорами, після роботи. Обидва дуже схудли і справді дуже втомилися. Але при цьому відчували невимовне задоволення – їх сімейне гніздечко будувалося з такою любов’ю! Після цієї двотижневої перерви зайнялися внутрішнім оздобленням кімнат. До літа закінчили його, а там уже й до зовнішнього перейшли. Правда, ззовні Микола все робив сам, бо Світлана носила їх першу дитинку – Петруся, Петрика, як вони називали його.

Пригадуючи щасливі роки свого подружнього життя і безглузду смерть чоловіка, вона тихенько плакала вночі, занурившись головою у ковдру або подушку, щоб не чули діти. Микола загинув взимку під колесами машини, водій якої був настільки п’яний, що навіть ім’я своє не міг вимовити. Що з того, що його посадили до в’язниці? Діти залишились сиротами… У них не стало батька, а в неї – чоловіка. Її радість, її щастя, її любов були розчавлені колесами автівки. Як жити далі? Але жити треба було – на руках двоє маленьких дітей. Спасибі, що допомагала мама Миколи, свекруха. А у Світлани не було родичів. Вона виросла з бабусею, яка через півроку після весілля Світлани тихенько померла вночі, просто не прокинулась вранці. Свекруха пішла з життя через рік і три місяці після смерті сина. Не витримало серце. Увесь цей час вона кріпилася як могла. Треба було допомагати невістці з онуками. Яка ж золота була жінка! На всіх вистачало її доброти та любові. Не пам’ятає Світлана, щоб вона колись підвищила голос чи осудила когось. Ніколи! І внуків своїх любила просто безмірно.

Ліна МІЩЕНКО,

м. Роздільна.

(Далі буде).

Залиште свій коментар